Індивідуальний терор

Сергій Білокінь

Паралельно з масовим терором, що був прямим інструментом соціальної революції, большевики провадили терор індивідуальний.

Розвал імперії і воєнні дії супроводжувалися вибухом насильств і вбивствами. У літературі це пов’язували здебільшого з іменами Мурашка, Леонтовича, Симиренка. Насправді загиблих людей були десятки й сотні, і почалось це відразу після муравйовщини, коли здійснювався терор масовий [1].

У квітні 1918 року труп якогось Сергія Роєва з ножем у грудях було знайдено у Києві, в рові по Лютеранській вулиці [2]. За замах на начальника команди київського військового шпиталю арештували Василя Сичова [3]. У травні якийсь матрос убив у її маєтку кн. Олену Оболенську [4]. За місяць в Олександрівському повіті убито поміщика Григораша [5], убито й пограбовано службовця Болтишівської економії Чигиринського повіту Вербицького [6]. На думку П.Христюка, підпалювання маєтків і вбивство поміщиків («чого, до речі, майже не траплялось за часів Центральної Ради») були відповіддю на той терор, який по селах запровадили поміщики й німці [7].

Що можна сказати про убивства по містах? Мабуть, бандити зводили рахунки з людьми, що ставали їм на дорозі. Убивали також, грабуючи. В одній із публікацій відзначалось, що Київ переживав тоді буквально епідемію вбивств. Протягом одного дня на Вознесенському узвозі знайшли труп невідомого, на Печерську вбили уманського купця Барона. А напередодні, 25 жовтня 1918 року, на Набережному шосе виявили труп з вогнестрільною раною в грудях. При вбитому знайшли паспорт на ім’я Олександра Кулая [8]. 4 листопада повідомлялося, що за останні дні в різних частинах міста було виявлено понад 15 трупів. Напередодні, в десяти кроках від присутствених місць о 2-ій годині ночі було вбито якогось Андрія Мрозовського. Чини Державної варти провели офіційне розслідування, яке показало, що вбитий був большевик і що вбивство було здійснене під час його спроби втекти із-під арешту. У російськомовних газетах з’явилась навіть спеціальна рубрика «Загадочные убийства». Усі справи про вбивства були доручені судовому слідчому з найважливіших справ [9].

Останнє журналістське повідомлення відбивало зріст інтересу адміністрації до цих подій, її намагання заспокоїти громадську думку. Саме в ті дні Міністр внутрішніх справ Української держави В.Рейнбот запропонував Київському градоначальникові розпочати розслідування «загадкових душогубств» у Києві. Як повідомила преса, розслідування почалось відразу у кількох напрямках [10].

Ніби на сміх буквально на другий день преса повідомила, що все вже з’ясовано і хвилюватись нічого: «Київський міський отаман Маршалк вже закінчив розслід таємних душогубств у Київі. Весь добутий матеріял, по розпорядженню міністра внутрішніх справ, передано судовим властям» [11].

Не диво, що «ліберальна опозиція» висміяла заходи гетьманської адміністрації. У газеті «Чертова перечница», що пародіювала серйозні, зокрема офіційні, газети, з’явилась заміточка:

К загадочным убийствам.

Ничего тут нет загадочного [12].

Переглянуті убивства мали характер здебільшого кримінальний. Нас цікавитимуть інші убивства – прояви терору політичного. Вони відбувались на широкій території України – від Правобережжя до Кубані, припадали на панування різних політичних устроїв, тож засадничо можна думати, що організовували їх не з одного центру і випливали вони не з однієї суспільно-політичної доктрини.

Один такий випадок можна назвати з 30 квітня 1918 року, коли біля будинку Центральної Ради якийсь М.Гринник вчинив замах на голову українського парламенту М.Грушевського [13]. Про цей випадок оповідають мемуаристи – колишній командир 7 сотні УСС Мирон Маренін [14], член Центральної і Малої Ради Михайло Єреміїв та інші.

«Коли Грушевський, – розповідав Єреміїв, – вже як стемніло, виходив, останнім, з історичного будинку, в якому нещодавно проголошено незалежність України, якийсь невідомий, в однострою Січового Стрільця, підскочив до нього й намагався вдарити його баґнетом. Січовики встигли його обеззброїти і заарештувати, але він був забитий того ж вечора, так що справа зосталася назавше нез’ясованою. Газети писали, що то був якийсь російський старшина, а Д.Дорошенко думає, що то нібито був галичанин Гриник. В кожному випадку, атентатник не був січовиком» [15].

В.Винниченко трактував цю подію трохи інакше:

«Того ж самого дня німецькі ґенерали поставили руського ґенерала П.Скоропадського за гетьмана, будинок Центральної Ради захопили руські офіцери, озброєні німцями, а українським невеличким частинам, що хотіли виступити на оборону Ц.Ради, катеґорично було заявлено, що їх буде розтрощено й люто покарано. І було їм тільки дозволено сховати до себе в казарми голову Ц.Ради М.Грушевського, на якого вже було зроблено руським офіцером замах» [16].

Так почалися замахи на політичні убивства, себто справжній індивідуальний терор. Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти Центральної Ради, перекладач і літературний критик Іван Стешенко (ЕU. V, 51: 30 липня 1918, Полтава) [17]. Відповідальна посада притягувала до нього пильну увагу людей різних настроїв.

«Всім відомо, – читаємо в одному з некрологів, – скільки образ прийняв І.М. від ворогів України і «чорносотенців», і «соціялістів» з «К.[іевской] Мислі», і – сором згадати – від декого з «свідомих» українців за свою щиру діяльність. Ім’я його не сходило з уст доброчинних російських учителів. Коли прийшли «большевики» [Муравйова], вони кинулись розшукувати І.М., щоб повести його під розстріл. Зімою, в страшну завірюху подався І.М. пішки з Київа… і врятувався на той раз від большевицьких куль…» [18].

Невідомі злочинці настигли його пізніше і в іншому місці. Двома пострілами з револьвера його було смертельно поранено пізно ввечері 31 липня 1918 року в Полтаві на Куракінській вулиці. Не знайшовши візника, він ішов з вокзалу разом із сином до знайомих на ніч. На другий день вранці Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті [19]. Це перше політичне убивство українського діяча було гучне і, як тепер кажуть, «резонансне». Згадуючи померлих тоді Модзалевського й Нарбута, письменниця Галина Журба, відтворюючи настрої тодішнього громадянства, казала:

«Це було особливо боляче після недавнього вбивства Олександра Мурашка, що загинув з рук «невідомих» бандитів. В дійсності московсько-большевицька рука нищила пляново українських діячів культури, як-от Стешенка та інш.» [20].

Цікаво, що у випадку із Стешенком убивство узяли на свій рахунок большевики. Хоча у липні 1918 року Полтава перебувала на території гетьманської Української Держави, у постанові на арешт його дружини Оксани Стешенко (1941), яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)» [21]. На допиті 22 липня 1941 року слідчий добивавсь у Оксани Михайлівни: «Следствию известно, что ваш муж Стешенко был убит в 1918 году войсками Красной Армии как гетманский министр (sic), так ли это?» [22]. Хоч би як це не виглядало малоймовірно, але знаходимо цьому й потвердження. Виїхавши до Полтави, 20 грудня 1923 року С.Єфремов записав у щоденнику:

«Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти» [23].

У журналі «Наше минуле» за листопад-грудень 1918 року було надруковано некролог видатного українського історика Олександри Єфименкової, яка загинула разом з дочкою Тетяною 18 грудня 1918 року. Ось що писав про їхню загибель автор некролога професор-археолог Василь Данилевич:

«Багато втрат, втрат важких і передчасних понесли ми за цей рік. І.М.Стешенко, Ст. Іванів та ціла громада инших більш-менш значних українських діячів, що працювали на користь великого страдника – українського народу впали від рук злодіїв та найманих убивців. Наше почуття не може звикнути до цих смертей – такі жорстокі, брутальні, безглузді ці вбивства! Тепер цей реєстр злочинів збагачено ще вбивством О.Я.Єфименкової. По відомостям, що подає «Трибуна», О.Я.Єфименкову з дочкою «було вбито при таких обставинах»: убивці «шукали двох родичок Неклюдова (повітового старости Вовчанського повіту). Ті попрохали Олександру Яковлівну врятувати їх, заховавши у себе в домі. Коли про це довідались ті, що шукали Неклюдових, то забили на смерть Неклюдових, пані Єфименкову та її дочку». Вбито О.Я.Єфименкову на хуторі «Любочка», недалеко Вовчої на Харківщині, де вона мешкала останній час. Так сконала завдяки своїй шляхетності жінка, все життя якої було присвячене щирій праці на полі науки й освіти народньої» [24].

Переказуючи головні віхи наукового шляху вченої, Данилевич підкреслив:

«Це захоплення Вкраїною й вкраїнською справою вона заховала на все життя й за нього її було замордовано північними канібалами. Не можу не погодитися з гадкою д.С.Єфремова, що злочинці «вбивали не просто якусь пані «буржуйку», не просто Єфименкову, а українського історика Єфименкову. Безглуздий ніж направляла в живе тіло рука, свідома того, що робить» [25].

Обставини загибелі видатного українського маляра, одного з фундаторів Української Академії мистецтв Олександра Мурашка дійшли до нас у кількох версіях, дуже відмінних між собою. Першу опублікував на еміґрації дуже просовєцьки настроєний культурний діяч, архітектор і художній критик Георгій Лукомський:

«В чека был изрядный сумбур. Произошло много «ошибок» от спешки и неуверенности во власти, и вот то, что постигло бедного А.А.Мурашко – несомненно, одна из таких ошибок, в связи с перепутанными списками или случайно не зачеркнутой рукой Лациса (или Петерса) написанной, может быть, по другому делу, фамилией на обрывке бумаги. Впрочем, А.А., повторяю, несомненно, был в украинских партиях – члены их подвергались гонению. В это время антибольшевистские войска шли уже от Житомира на Киев.

А.А.Мурашко возвращался в час ночи с женой своей из гостей к себе в свой домик на Лукьяновку. Он не боялся ходить так поздно, так как у него был в кармане выданный «Всеиздатом» билет-пропуск» [26].

Книжечка Г.Лукомського в СРСР проходила через літівські списки й різко контрастувала з панівною тоді версією загибелі від рук грабіжників. Сучасник, що намагався бути об’єктивним літописцем, зберіг багато подробиць про стосунки мистця з владою, які не були райдужні:

«Я спросил Козлова, почему он не ладит с Мурашко. Козлов ответил мне, что это не так. Просто у Мурашко неприятности – он был ведь вызван в Чека, его, кажется, даже арестовали за невзнос контрибуции за дом (у него был свой собственный особняк, оставшийся ему от отца). Будто бы в Чека он неосторожно себя вел, о чем жена Мурашко ему рассказывала. Его освободили на основании бумаги, указывавшей на его должностное положение, но его заявление о нежелании платить и те фразы, которыми он – как передают со слов жены – мог задеть самолюбие каких-нибудь двух-трех красноармейцев, могли стоить ему жизни.

Так как раз и случилось. В час ночи к нему, шедшему с женой под руку, подошла компания из трех солдат и заявила, что он арестован, что он может жене отдать все, что при нем есть ценного и что его немедленно должны повести на суд. Почуяв что-то недоброе, М.[урашко] просил, чтобы и жена сопровождала его, но ее насильно заставили идти домой. Едва она дошла до крылечка дома, как увидела, что муж бросился бежать от них. Очевидно, за эту одну-две минуты Александр Александрович определил, что его ведут не в чека, а попросту в поле на расстрел без суда, ибо направление, взятое его конвоирами, было как раз в сторону выезда из города, а не на Липки. Зная отлично окрестности и предполагая, что солдаты не знают так хорошо мест этих, он решил добежать до известной ему ямы-канавы, которая образовывала под забором щель, в которую он мог бы пролезть и, попав в сад, скрыться под покровом темноты. Но едва он влез в эту яму-канаву, как его пиджак (мне врезался в память серый костюм, в котором он был за 6-7 часов до убийства. Последнее впечатление – силуэт со спины в арке в тени на фоне солнца), за что-то зацепился, и он застрял под забором. Так как он спускался ногами, то голова его осталась по эту сторону (на улице), а туловище и ноги уже были в саду; его настигли. Момент – и он был бы, может быть, спасен, но выстрел в затылок и – смерть на месте. Бесследно исчезли убийцы. Ценные вещи у жены» [27].

Наприкінці 1960-х років тодішній міністр внутрішніх справ УРСР Іван Головченко зацікавився обставинами загибелі О.Мурашка, М.Леонтовича, Л.Симиренка та О.Єфименко. Ось його розповідь:

«Працівник спеціального архіву Валентина Павлівна Зюкіна, уважно переглянувши більше сотні справ, в одній пожовклій товстій папці натрапила на протокол допиту Маргарити Августівни Мурашко. То була дружина відомого художника.

За свідченням Маргарити Августівни, в ніч з 14 на 15 червня 1919 року вона з чоловіком поверталася додому. Біля самого будинку, де вони жили, до них гукнули: «Стій, будемо стріляти!» І одразу ж підійшло троє чоловіків. Один з них, одягнутий у шкіряну куртку і матроську безкозирку, високий брюнет, сказав, звертаючись до Мурашка: «Ви затримані, ходімте до Подільської комендатури». Мурашко показав їм документи, пояснив, хто він, але невідомі силоміць кудись його повели. А вранці Мурашка знайшли убитого на Дорогожицькій вулиці в садку будинку № 18. Вбивці зняли з нього діагоналевий піджак, жилет, обручку, а також перстень із коштовним каменем, забрали парусиновий гаман. Це свідчить про те, що Мурашка вбили грабіжники.

Кримінальну справу, де знайдено ці свідчення, було заведено через місяць після загибелі художника на групу грабіжників-убивць, що 1919 року вчинили кілька злочинів у Києві.

Групу очолював якийсь Піранов на прізвисько «Сашка» – сорокалітній чоловік, що мешкав на Львівській вулиці. За одним із знайдених у нього посвідчень він значився турецьким підданим, за другим був громадянином Республіки Вірменії і перебував під опікою Вірменського консульства, маючи всі права, встановлені для іноземців. Працював у Київській губкомісії інженером квартирного підвідділу. До складу банди входили його брат Піранов Георгій Сергійович, він же Піроянц (і Піранян) – турецький підданий, що проживав у Києві по Брест-Литовському шосе, його полюбовниця Авдієнко, а також Рап’ян – турецький підданий, власник булочної по Стрілецькій вулиці, і продавщиця цієї булочної Настя Шепенко.

Із знайдених матеріалів видно, що банда ще раніше вчинила кілька грабіжницьких нальотів на міські магазини й помешкання. Підозрювали її також у вбивстві хазяїна однієї з їдалень, бухгалтера банку і, нарешті, художника Мурашка. Рішенням Колегії Всеукраїнської Надзвичайної Комісії від 15 серпня 1919 року бандитів розстріляно. Рап’яна і Настю Шепенко вислано.

Є факти, які свідчать, що вбивство художника Мурашка вчинила саме ця бандитська група. Тобто знаємо виконавців. Дружина Піранова розповіла слідчому, буцімто Сашка, довідавшись з газет, що повідомлено про вбивство художника, дуже схвилювався. Він одразу ж купив два примірники і зберігав їх у себе, хоч досі ніколи ніяких періодичних видань не збирав. А його брат, Жорж, так занепокоївся, що вирішив виїхати на якийсь час до Одеси. Чоловік її нібито раніше знав художника – жив у нього на квартирі. Це свідчення дуже важливе. Оскільки отаманові були відомі умови життя художника, то банда заздалегідь знала, який матиме зиск. Важливо й те, що художник не вчинив особливого опору грабіжникам і пішов з ними, залишивши дружину саму на вулиці. Це можна пояснити тим, що Мурашко упізнав в одному з трьох бандитів свого колишнього квартиранта, працівника житлового відділу Губернської військової комісії.

Слідчий не міг не показати злочинців дружині художника для опізнання. Є також підстави гадати, що серед багатьох речей, вилучених під час обшуку в грабіжників, було виявлено й речі Мурашка. Про це свідчить висновок ухвали Надзвичайної Комісії, в якому вбивство Мурашка, поряд з іншими злочинами, ставили в провину цим бандитам» [28].

Зіставлення версій Лукомського і Головченка лишає серйозні питання. Поза сумнівом, вони потребують ретельного текстологічного порівняння із самим текстом свідчень М.А.Крюґер-Прахової, досі не опублікованим, та її пізнішими спогадами. Правдоподібно, у свідченнях, зроблених у чека, їй було б незручно кидати тінь на владу, – назвати їх злочинцями було природніше. Так чи інакше, ім’я Олександра Мурашка викарбувано у меморіалі пам’яті загиблих за большевиків українських мистців, відкритому 16 грудня 1996 року біля Академії мистецтва [29], хоч формально большевики його не судили і архівно-кримінальної справи на нього не існує.

Справою рук Добрармії було вбивство голови Кубанської краєвої ради Миколи Рябовола, що сталось у Ростові-на-Дону. У докладному некролозі маємо докладний опис цієї події:

«Тоді Добрармія прибігає до душегубства. 26-го червня 1919 року [30] після вечері в товаристві головним чином Кубанців, після 12-ої години ночі, вертається М.Рябовол до готелю «Палас», де він мешкав. По[д]звонив. Замість придверника став йому відчиняти двері хлопець (помічник придверника); відчинив, хлопця в сей час відштовхнув невідомий чоловік, що появився в коридорі, і ледви М.Рябовол успів зробити 2-3 кроки, роздалося два вистріли з револьвера. М.Рябовол упав, убитий відразу; у небіжчика знайшли дві рани: в шиї і низше лівого уха. Вбивець, і з ним іще два мужчини, що зявилися в коридорі, вискочили на улицю, сіли в автомобіль, що чекав їх, і втікли.

Хто вбив? Хто орґанізував вбивство?

Про се вся Кубань, до місяця жовтня 1919 року, коли відбувся судовий процес із приводу вбивства М.Рябовола, могла висловитися словами Кубанської Паризької делєґації, що про се писала так: «Ми не маємо надії, щоб найшли фізичних убивців, бо будуть ужиті способи, щоб заховати сліди, щоб по ниточці не дібралися до клубка, але не потрібно бути надзвичайно мудрим, щоб без помилки установити, кому була потрібна ся смерть і хто натхнув безрозсудних на се ганебне діло, яке для богатьох може стати згубним» [31].

«Але може ми помиляємося в своїх твердженнях, може Добрармія до сього злодіяння зовсім не прикладала рук. До жовтня 1919 року чорносотенні часописи так писали: «Кубанські політики бажаючи розладити фронт, викликати зневагу до Добрармії – роблять наклеп на Добармію, що вона винна [у] смерти М.Рябовола». Судовий процес у жовтні з приводу вбивства М.Рябовола замкнув їм рота» [32].

Суд відбувся у Ростові. Виявили наводчика цього убивства, – се був комісіонер готелю.

«Офіцери відділу особливого призначення Кавказької Армії (під командою ґенерала Вранґ[е]ля) на кілька днів до приїзду кубанської делєґації розмістилися в помешканню готелю «Палас» […]. Убили М.Рябовола офіцери сього відділу. Убивців було чотири, прізвищ їх не установили; два чекали на М.Рябовола в нижньому коридорі, два в верхньому, біля його кімнати. […] Наводчик признався, що він лише умовними знаками повідомляв убивців про те, що М.Рябовол наближується.

Установили, що автомобіль, на котрому втекли убивці, належав начальнику постачання Добрармії. Коли нитка довела до сього автомобіля і [з’ясувалося,] кому він належав, то по розпорядженню Донського Отамана ґенерала Богаєвського діло про автомобіль було зняте. […] І так, прочуттє не ошукало народнього сумління, – нарід правдиво відчув, що душогубство М.Рябовола – се діло рук Добрармії» [33].

У мемуарах В.Іванис виклав обставини загибелі Рябовола у цілковитій згоді з Г.Омельченком [34]. Тим часом у його монографії про боротьбу Кубані за незалежність маємо подробиці:

«Пізно вночі з 13 на 14-те червня 1919 року неділимці застрілили М.Рябовола в потилицю на порозі готелю «П[а]лас» в Ростові н/Д. Це ганебне вбивство перевели монархісти, що належали до відділу особливого призначення ротмістра Баранова при Кавказькій армії з Врангелем на чолі. У 1924 р. в Софії в Болгарії до д-ра М.І.Мандрики з’явився ротмістр царського лейб-ґвардії полку Дмитро Бологовський і заявив, що він убив М.Рябовола, а потім передав опис, як те сталося. Опис цього інваліда (без правої руки) на 50 сторінок торговельного формату паперу маньякальний і плутаний. З нього ясно, що в Добрармії існували групи терористів, які розправлялися з лівими діячами та що це вбивство підготовлялося заздалегідь» [35].

Видатний український помолог Лев Симиренко загинув 5 січня 1920 року. Іван Головченко виклав цю історію відповідно до тодішньої історіософії: «З великою радістю Лев Платонович зустрів Велику Жовтневу соціалістичну революцію», – почав він свою розповідь. Міністр навів результати розшуків полковника Івана Павловича Олійника, який зустрівся з молодшою дочкою вченого:

«Дівчина прибігла до Софії Миронівни.

- Там якісь козаки вимагають меду.

- Спитай Льва Платоновича.

Симиренко невдоволено сказав: «Навіщо відриваєте мене від роботи? Могли б і самі розібратися, чого треба тим козакам».

І все ж таки пішов до кухні, наблизився до вікна. Саме цієї хвилини за вікном пролунав постріл. Поранений Симиренко впав на підлогу. […] Знявши з пораненого шерстяний закривавлений светр, перев’язали рану на передпліччі. В цей час пролунав брязкіт розбитої шиби. Це один з бандитів ударом приклада гвинтівки висадив віконну раму в сусідній з кухнею кімнаті. Вдершись до кімнати, бандит взяв светра, потім виліз через вікно на подвір’я. Всі бандити побігли від будинку. Їх було п’ятеро.

Софія Миронівна кинулася по фельдшера. Оглянувши рану, той сказав, що куля перебила вену руки, і поранений втратив дуже багато крові. В ніч на 6 січня 1920 року Лев Платонович помер. […]

То були тривожні дні громадянської війни. Частини Червоної Армії гнали денікінців на південь. Всюди блукали групи солдатів розбитих денікінських частин. Вони грабували селян, при цьому нерідко вбивали людей і ґвалтували жінок. Не виключено, що ці п’ятеро озброєних бандитів і були осколком розбитих Червоною Армією денікінських частин. За те свідчить і їхня зброя – гвинтівки» [36].

Висновок про характер зброї було зроблено на підставі речового доказу – кулі, якою було вбито Симиренка. Її зберегла молодша дочка вченого Софія Львівна, що мешкала у Харкові. Це була куля від російської трилінійної гвинтівки.

23 січня 1921 року загинув геніальний український композитор Микола Леонтович [37]. Його загибелі присвячено найбільше публікацій. Єдине, що свідчиться в них однаково, – композитора було убито в селі Марківцях на Поділлі, в батьковій хаті. На жаль, у деталях усі ці розповіді, містячи часто прямі поклики на свідків-родичів, різко контрастують між собою.

Існували записи Леонтовичевого товариша Гната Яструбецького, який працював заступником завідуючого політвідділом одного з київських видавництв. Поїхавши на місце трагедії з мандатами київської ЧК і губревкомітету, він зробив доповідь «Товариству вшанування пам’яті М.Леонтовича» [38]. Яструбецький наводить прізвища свідків, розповіді композиторових сестри Вікторії та дочки Галини. Його виклад, зроблений по свіжих слідах, надзвичайно докладний.

Композитор Михайло Тележинський, який не називає джерел своїх інформацій, не каже ні про які суперечки між Леонтовичами і їхнім гостем:

«Пізно вночі на 23 січня 1921 року в селя Марківцях до хати священика, о.Дмитра Леонтовича, в якого мешкав його син Микола, стукав якийсь подорожній. Ніхто з приявних у хаті не наважився відчинити дверей і впустити незнайомця, бо всі тоді жили під вражінням страшного червоного терору, від якого загинули сотні тисяч неповинних жертв, – кращих синів України. Стук у двері когось невідомого, серед темної зимової ночі, в завіяному снігом селі раптово, серед приявних у хаті, що були під жахливим вражінням пережитого терору, викликав невимовний страх. Але невідомий подорожній так жалібно просився впустити його до хати погрітися, що мягке і чутливе серце доброго Миколи Леонтовича казало його впустити подорожнього. Він відчинив двері, і невідомий увійшов до середини. Добрі милосердні господарі дали притулок подорожньому, нагодували його і запропонували ночувати, не підозріваючи чогось лихого.

Усі полягали спати… Перший солодкий сон… У хаті тиша… Лише за вікном надворі завірюха тисячою свистів-шумів несамовито голосила, віщуючи щось недобре…

Раптом тишу в хаті порушує стріл із револьвера!..

Злодійська куля влучила у серце сонного Миколу Леонтовича. Він схопився з постелі, ледве встиг зробити два кроки і скрикнути:

«Мамо, серце моє…», – як тут же коло постелі впав на підлогу, заливаючись кров’ю, і за хвилину віддав Богові духа…

Схопились батьки Миколи Леонтовича і прибігли на крик. Але кат-подорожний загрозив револьвером, випхав їх з кімнати, а сам почав ритися в паперах композитора. Поперекидав усе на столі і в столі, порвав багато цінних музичних творів, забрав до кишені декілька листів і вибіг з хати…

Так лютий кат віддячив за гостинність і забив своїми брудними руками неповинну, кришталево чисту душу творця української пісні, думи, української культури. Отак азіят-дикун, ні за що, ні про що скривавив серце найдобрішої і найчеснішої людини, яка все життя мріяла про волю і кращу долю пригнобленого українського люду» [39].

22 квітня 1971 року в американській «Свободі» з’явився ще один спогад про Леонтовичеву загибель – Г.Козака:

«Ще декілька слів про загадкову смерть Композитора, так, як про це розповідала його сестра Марія моїй покійній дружині в 1930-му році. Була перерва у навчанні в школі і Леонтович поїхав до свого батька-священика, що мав на селі парафію. Чомусь батько не фіґурує в оповіданні сестри, мабуть, був стомлений відправами на Водохрища і пішов раніше відпочивати.

22-го січня увечері падав сніг і був вітер. Десь о 8-ій годині хтось із розмахом під’їхав на санках, постукав у двері і попросився на ніч. Запросили «гостя» до хати і разом до вечері. «Гість» був одягнений у звичайну на ті часи одежу, тобто досить приношену, але не в уніформі. Єдине, що збентежило сестру, це – червона околичка на кашкеті. Але тому, що купити щось з одежі в ті часи було важко, то люди ходили хто в чому міг, включно із солдатською уніформою. І тому у розмові і це підозріння скоро пройшло.

[…] Далі сестра Леонтовича, Марія, розповідає так: «Я вже зібралась лягати спати, аж раптом чую постріл. Я тоді мерщій побігла до братової кімнати. І побачила таку картину: вікно вибите геть із рамою, а через нього утікає «гість». Брат лежить на канапі ввесь у крові з простреленими грудьми, із передсмертними хрипіннями. Всі мої намагання дати першу допомогу братові (бо сестра Леонтовича була медичною сестрою) – були безуспішні. Брат помер. Хто і за що забив брата, я так і не знаю, хоч догадуватись можу. Але знаю, що ніхто із тих, хто його знав, не міг такого злочину зробити: занадто добрий він був і нікому ніякої кривди не зробив» [40].

У версії Івана Головченка, як і завжди в нього, педалюються політичні мотиви. Будує він її за розповіддю композиторової дочки Галини, яка на той час була жива й мешкала у Тульчині:

«Батько запросив «гостя» до кімнати і, поки готувалася вечеря, у них зав’язалася суперечка на політичні теми. Вона набула дуже гострого характеру. Батько захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, вони тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення, грабували, вбивали».

Цікаво, від кого йде розповідь, що Леонтович захищав радянську владу – від Галини Леонтович чи все-таки від міністра внутрішніх справ УРСР?

І.Головченко оповідав:

«[…] хтось постукав у вікно. Батько Миколи Леонтовича відчинив двері, і до хати зайшов незнайомий чоловік. Він з погрозою звернувся до старого:

- Я буду у тебя ночевать, давай кушать, да получше, что есть.

Микола Леонтович був у другій кімнаті і, почувши грубу розмову, вийшов до непроханого гостя, сказав:

- З ким маю честь? Я син господаря дому.

Незнайомець зніяковів. Він, мабуть, не сподівався зустріти в хаті ще одного чоловіка. Вийнявши з кишені якийсь папірець, подав його Миколі Дмитровичу. Леонтович прочитав того папірця і, повертаючи його, сказав: «Добре, товаришу Грищенко, нагодуємо, дамо, що є, а спати, будь ласка, місця стане. Не треба кричати, не треба ображати старого».

Сімнадцятирічна дочка композитора добре запам’ятала слова батька: «Добре, товаришу Грищенко». І це дуже допомогло полковникові Олійнику тепер дізнатися, хто був убивцею.

У книжках деяких авторів припущено неточності опису обставин загибелі композитора. Досі мало хто знав, що дочка композитора (вона і зараз живе в Тульчині) була в домі діда під час загибелі батька.

Коли розслідувалося вбивство Леонтовича, на прохання сім’ї в документах це не вказувалося: в тій місцевості діяло багато різних банд, і рідні боялися розправи бандитів із свідками. А розповідь Галини Миколаївни дуже важлива.

Вона розповіла:

«Через деякий час до хати, на кухню, зайшов селянин, що привіз з села Кіблич чоловіка, якого батько й назвав Грищенком.

Батько запросив «гостя» до кімнати і, поки готувалася вечеря, у них зав’язалася суперечка на політичні теми. Вона набула дуже гострого характеру. Батько захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, вони тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення, грабували, вбивали.

«Гість», – продовжує Леонтовичева дочка, – культура його, видно, була невисока, на рівні сільського куркуля, говорив, як-то кажуть, «суржиком», змішуючи російські й українські слова. Я не все могла чути, не все розуміла, бо батько сидів з «гостем» у другій кімнаті. До нас суперечка долітала через відчинені двері.

Незабаром подали небагату вечерю – хліб, гарячу картоплю, огірки, чай, мабуть, з цикорієм. Самогон у хаті діда не водився.

Після вечері почали радитися, де покласти «гостя» – в кімнаті чи в шкільному класі. В класі було тепліше. Та зрештою постелили на канапі в кімнаті, де спали батько й дід.

«Гість» чомусь нервував, ходив по кімнаті, заглядав у вікна. Знявши чоботи, він ліг на канапу, не знімаючи верхнього одягу. Дід зауважив:

- Треба роздягтися, а якщо буде холодно під ковдрою, то візьміть ще кожуха (восени дід зробив два кожуха – собі та батькові).

Селянин взагалі відмовився лягати спати, мовляв, треба дивитися за кіньми. Він сидів у темній кухні, не роздягаючись. Гасу в діда не було, світили олійним каганцем.

За Головченком, Грищенко був звичайним грабіжником:

«На світанку 23 січня, – продовжує він переказувати оповідання Галини Миколаївни, – ми прокинулися від пострілу. Через якусь хвилину до нас у кімнату вбіг дід в самій білизні і крикнув:

- Він убив Миколу!

За ним убіг бандит:

- Давай золото! Золото давай, а то уб’ю!..

Дід тремтячим голосом ледь чутно відповів:

- Нема в мене золота, нема не тільки золота, гроша ламаного нема.

Бандит не вгамовувався. Він кричав, погрожував, вимагаючи золота. Потім всіх нас пов’язав чим попало. Мені руки він зв’язав рушником, але не сильно. Може, він пожалів мене як дівчину, а може, тому, що дуже спішив, бо на дворі уже світало. Вийшовши у двір, де вже стояли запряжені коні, бандит сів і поїхав у напрямку Тепляка.

Я зразу ж звільнила руки собі, Вікторії та дідові. Дід, накинувши кожуха, вибіг у двір і почав кричати:

- Люди, допоможіть!

Почувши крик, декілька чоловіків прибігли до двору і, довідавшись, у чому річ, сіли не коней і погналися за бандитом, його там уже не було. Доїхавши до балки, він пішов у ліс…« [41]

І.Головченко не мав на руках всього кола джерел, але з розслідування полковника Івана Олійника, результати якого він використав, зробив менш-більш правдоподібний висновок, на жаль, знецінений політичним камуфляжем:

«[…] цілком ймовірно – Грищенко був із тих петлюрівців, котрі запевняли місцеві органи Радянської влади в своїй відданості народові, говорили про бажання допомагати Радянській владі, а одержавши відповідні документи, зрадили своїм обіцянкам і стали грабувати. В архівних документах зазначено, що Грищенко клявся у своїй відданості Радянській владі й «горів» бажанням вести боротьбу з бандитизмом».

Леонтович мав роман з однією із своїх учениць по тульчинському жіночому єпархіальному училищі Надією Танашевич. Її свідчення існують у вигляді записів, зроблених на бережках присвяченої Леонтовичу книжки В.П.Дяченка. Ці записи цитує син Танашевич Борис Іванов, наприклад: «Він був цілком вольовий. Про це свідчать і квитки для проїзду за кордон, які К.Ф. (дружина Леонтовича. – Б.І.) у нього знайшла після смерті і знала про те вся родина» [42]. Б.Іванов припускає, що бажання мистця виїхати (з коханою?) за кордон могло бути теж однією з причин його убивства.

Джерельні дослідження історії загибелі Миколи Леонтовича розпочала, уже в умовах назалежності, кандидат музикознавства Валентина Кузик. Вона вперше опублікувала рапорт міліції Гайсинського повіту, який напевно бачив Олійник, але переказав відповідно до тодішніх політичних вимог:

«Рапорт

В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с.Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м.Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки в живот милиционера Твердохлеба.

Начальник Уездной Советской Милиции /підпис/

Секретарь /підпис/» [43].

Публікація відповідала новим політичним настроям, і кандидат мистецтвознавства Ірина Сікорська, цитуючи цей документ, зробила висновок, що він «розставив усі крапки над «і» у справі смерті великого українського композитора» [44]. У наш час вважається можливим, що повітова чрезвичайка, доручаючи Грищенкові «мокру» справу, виправила йому, щоб він мав їх при собі, такі документи, з яких видно, що замовник убивства – ЧК.

Останнє убивство, про яке треба тут розповісти, – видатного українського графіка, учня Георгія Нарбута й Михайла Бойчука Леся Лозовського. До історії українського мистецтва він увійшов передусім обкладинками до трьох епохальних збірок Павла Тичини – «Соняшні кларнети», «Замісць сонетів і октав» та «Плуг» (усі – К., 1920). Він загинув навесні 1922 року в Києві.

Своєчасно, коли ще були живі його товариші по Академії Мистецтв, було зібрано їхні розповіді. Обставини його загибелі такі. Десь напровесні 1922 року бойчукістка Оксана Павленко випадково зустріла Лозовського на Мало-Житомирській вулиці. Сама вона працювала тоді в Межигір’ї. Ця зустріч її вразила. Лозовський був у гарному дорогому пальті, модному взутті. Коли він простягнув для привітання руку, на ній блиснули персні. Саме починався неп, і побачити добре вбрану людину було не диво. Дивувало, що так виглядав завжди голодний Лозовський.

В Академії на питання товаришів він відповів, що його нерідні батьки померли, й після них лишилася велика спадщина. Так продовжувалось, – розповідала М.Симашкевич, – біля місяця. Під сподом, за лаштунками спадщини прокручувався якийсь інший сюжет. Леонід Хижинський пригадував моторошну появу людини, що приходила до майстерні Бойчука, шукаючи Леся, щоб йому «показати», ніби за щось помститися. Він показував якогось мандата , – Хижинський стишував голос, – з підписами когось із московських вождів, ніби самого Леніна. Нарешті одного дня по Академії пронеслася чутка: Лозовського вбито! Григорій Хижняк кинувся до нього додому й застав його в ліжку, задушеного рушниками. Усе в кімнаті було розкидано, та на подушці, круг голови вбитого, лежали коштовності. Убивці хотіли показати, що приходили не по них [45].

У рубриці «Хроника происшествий» у газеті з’явилось оповіщення, яким влада сподівалася запобігти небажаним чуткам: «Убийство. В ночь на 22 марта по Вознесенскому сп.[уску], в д.[оме] № 27, кв. 6, неизвестными злоумышленниками убит гр.[ажданин] Александр Лозовский. Убийство совершено с целью грабежа» [46].

Важко припустити, щоб усі ці випадки можна було звести до одного знаменника чи то пак одного замовника. Але деякі з них, безсумнівно, – справа рук большевиків. Знаємо також, що у большевицьких спецслужбах існував спеціальний терористичний підрозділ. Про нього існує докладна розповідь його керівника Судоплатова [47]. Думається, загальна мета індивідуального терору була така сама, що й у червоного масового терору – приголомшити людність, посіяти страх, переконати, що заховатися від влади не можна ніде. Хоча перший спалах індивідуального терору припав на 1918-22 роки, попри прямо протилежні брехливі заяви, большевики не відмовлялись від нього і в дальші роки, власне кажучи, ніколи. Тут вистачить нагадати убивства Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета та інших політичних діячів еміґрації. Можна припустити, що в таборі супротивника убивали передусім тих, з ким не могли домовитись.

1. Докладніше див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 106.

2. Відродження. 1918. 26 квітня. № 26. С. 4. Шп. 1-2.

3. Відродження. 1918. 11 травня. № 35. С. 3. Шп. 4.

4. Нова рада. 1918. 15 травня. № 76. С. 3. Шп. 4.

5. Відродження. 1918. 13 червня. № 62. С. 3. Шп. 3.

6. Там само. С. 7. Шп. 1.

7. Христюк Павло. Українська революція: Замітки і матеріяли до історії Української революції. Том ІІІ. Відень, 1921.

8. Загадочные убийства // Вечер. 1918. 26 октября. № 17. С. 4.

9. Загадочные убийства // Вечер. 1918. 4 ноября. № 24. С. 2.

10. Розслідування загадкових душогубств // Нова рада. 1918. 5 листопада / 23 жовтня. № 205. С. 2. Шп. 4. Віктора Євгеньєвича Рейнбота з 24 жовтня 1918 року було призначено на посаду міністра внутрішніх справ у кабінеті Лизогуба, 14 листопада він став міністром юстиції у кабінеті Гербеля (Державний вісник. 1918. 26 жовтня. № 63. С. 1. Шп. 1; Народна воля. 1918. 28 жовтня. № 26 (97). С. 3. Шп. 3). Дружина – удова промисловця Сави Морозова. Брат – Павєл Євгеньєвич (Сосуд избранный: История российских духовных школ, 1888-1932 / Сост. Марина Склярова. СПб., 1994).

11. Справа загадкових убивств // Нова рада. 1918. 6 листопада / 24 жовтня. № 206. С. 2. Шп. 2-3. У Петербурзі Карл Петрович Маршалк служив помічником начальника розшукової (сыскной) поліції (Весь Петербург на 1914 год. [СПб.:] Новое время, [1913]. Алфавитный указатель жителей. С. 416)

12. Чертова перечница. Орган исстрадавшихся низов. К., 1918. 9 ноября. № 3. С. 4.

13. Замах на проф. Грушевського // Вістник політики, літератури, життя. Відень, 1918. 12 травня. Ч. 19 (202). С. 293;

Зленко Григорій Дем’янович. Замах на першого Президента України // Укр. слово. 1997. 6 лютого. Ч. 6 (2851). С. 12.

14. Маренін М. Дві зустрічі з проф. Грушевським // Листи до приятелів. Ньюарк, 1960. Ч. 4 (86). С. 7-10. Про автора див.: Кучабський В. Корпус січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. Чікаґо, 1969. С. 94, 99, 118, 154, 167-168.

15. Єреміїв Михайло. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 157. Останні дні Центральної Ради й гетьманський переворот Дмитро Дорошенко перебув у Львові, отже усі його відомості про київські події – з других рук (Дорошенко Дмитро. Мої спомини про недавнє-минуле. Вид. 2. Мюнхен: Укр. вид-во, 1969. С. 245).

16. Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІ. К.; Відень, 1920. С. 326.

17. Білецький Леонід. Іван Стешенко // Вільна українська школа. 1918-19 шк.р. Серпень. № 1. С. 1-3;

Коваленко Гр. На спомин борця за вільну рідну освіту І.М.Стешенка. Полтава, 1919. 8 с. (Промова в театрі у день пам’яті І.М.);

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том І. С. 78, 102, 121, 136; Том ІІ. С. 60, 201;

Є. [фремов С.] Стешенко // Україна. 1924. Кн. 3. С. 188-189;

[Сірополко Ст.] І.М.Стешенко // Життя і знання. Львів, 1928. Ч. 10-11. С. 323-324 (див.: Там само. Ч. 12. С. 384);

Тулуб Олександер. Іван Стешенко // Україна. Кн. 38. 1929. Грудень. С. 92-104;

Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том І-П. Ужгород, 1930-32. Пок.;

Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника: Літ. Полтавщина // Архіви України. 1969. Січень-лютий. № 1 (93). С. 105-106;

Чмырь С. Стешенко И.М. // Политические партии России, Конец ХІХ – первая треть ХХ века: Энциклопедия. М.: РОССПЭН, 1996. С. 594-595.

18. [Сірий Юр.] пам’яти І.М.Стешенка // Книгарь. 1918. Серпень-Вересень. Ч. 12-13. Стовп. 684-685.

19. Рахнюк М. + Іван Матвієвич Стешенко // Кооперативна зоря. К., 1918. 31 серпня. № 9-12. С. 8.

20. Журба Галина. Від «Української хати» до «Музагету»: Люди й події // Слово. Зб. І. Нью-Йорк, 1962. С. 466. Замість генеалога, архівіста й історика Вадима Львовича Модзалевського (1882-1920), авторка помилково назвала тут прізвище Мочульського.

21. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 55066 ФП / кор. 1252. Арк. 1.

22. Там само. Арк. 14-15.

23. Єфремов С. Щоденники. С. 45.

24. Данилевич В. + О.Я.Єфименкова // Наше минуле. 1918. Ч. 3. Листопад-грудень. С. 105-106.

25. Там само. С. 108.

26. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. Памяти: Е.И.Нарбута, В.Л.Модзалевского, А.А.Мурашко, К.В.Шероцкого и П.Я.Дорошенко. Берлин: Грани, 1922. С. 20-21.

27. Там само. С. 21-22.

28. Головченко Іван. Слідами давніх подій // Україна. 1969. Липень. № 29. С. 18-19.

29. Пам»яті загиблих // Мистець. 1997. Ч. 1. С. 1; Пам»ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 111.

30. В.Іванис датує убивство ніччю з 13 на 14 червня 1919 року (Іванис Василь. Стежками життя: Спогади. Кн. ІІІ. Новий Ульм, 1960. С. 103). У Києві повідомлення про його загибель з’явилося за кілька місяців (Промінь. 1919. 16 жовтня. № 23. С. 3. Шп. 2). Пор.: Адзер Іван. Денікінці вчора і сьогодні // Шлях перемоги. 1994. 9 квітня. Ч. 15 (2087). С. 6.

31. Омельченко Г.В. Одна з жертв визвольної боротьби на Кубані // ЛНВ. Ч. 40. 1926. С. 322-33.

32. Там само. С. 36.

33. Там само. С. 36.

34. Іванис В. Стежками життя: Спогади. Кн. ІІІ. С. 103.

35. Іванис Василь. Боротьба Кубані за незалежність. Мюнхен, 1968. С. 88.

36. Головченко Іван. Слідами давніх подій // Україна. 1971. 20 червня. № 25 (753). С. 16.

37. Див.: Невияснений злочин // Календар-альманах на 1958 рік. Буенос-Айрес: Відродження, б.р. С. 118-120. Підп.: О.Б.

38. Красюк Іван. Обставини вбивства композитора Леонтовича // Наша культура. Варшава, 1977. № 12 (236). С. 12-14.

39. Новосад Р. В роковини смерти Миколи Леонтовича // Краківські вісті. 1943. 24 січня. Ч. 13 (751). С. 3.

40. Козак Г. М.Д.Леонтович: Спогад // Свобода. 1971. 22 квітня. Ч. 75. С. 2, 4.

41. Головченко Іван. Слідами давніх подій // Україна. 1970. 5 липня. № 27 (703). С. 12-13.

42. Іванов Борис. Хто вбив Леонтовича? // Молода Галичина. 1991. 26 січня. № 11 (6430). С. 2.

43. Товариству ім. Миколи Леонтовича – 75 років. К.: Спілка композиторів України, 1996. Без паґінації.

44. Сікорська Ірина. Хто убив Леонтовича? // Вечірній Київ. 1996. 26 березня. № 56 (15437). С. 5.

45. Білокінь С. Другий після Нарбута: Невідоме про Леся Лозовського // Україна. 1989. 29 січня. № 5 (1669). С. 16-17. С. 3-4 вкл.: іл.

46. Убийство // Пролетарская правда. 1922. 25 марта. № 66 (179). С. 3.

47. Судоплатов Павел. Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930-1950 годы. М.: Олма-Пресс, 1997. 687 с.;

Судоплатов Андрей. Тайная жизнь генерала Судоплатова: Правда и вымыслы о моем отце. Кн. 2. М.: Современник, ОЛМА-пресс, 1998.

Пор.: Коваль Валентин. Зізнання убивці [П.Судоплатова]: Як було здійснено замах на полковника Є.Коновальця // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1995. № 1-2. С. 302-311;

Мудрик-Мечник Степан. Павел Судоплатов – убивця полковника Євгена Коновальця // Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном під проводом С.Бандери. Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1997. С. 132-135.

Опубл.: Білокінь С. Індивідуальний терор // Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-ХХ ст.: Іст. нариси. К.: Наукова думка, 2002. С. 208-217.